Michael Ignatieff - правнук головного поліцмейстера

[admin]

У січні 2006 року депутатом у Парламент Канади від округи Etobicoke-Lakeshore в провінції Онтаріо обраний колиш­ній професор Гарвард­ського університету Мікаель Іґнатьєв (Michael Ignatieff).

Мікаель Іґнатьєв відомий своїми антиукраїнськими настроями. У своїй книзі Blood & Belonging (написаній до незалежності України) Іґнатьєв проголошує себе "великоруссом" і стверджує, що українці не мають права "навіть думати, що Україна зможе бути вільною".

Іґнатьєв пробув за межами Канади тридцять років і відомий своїми статтями у виправдання застосування тортур. Незважаючи на це, частина канадської преси прославляє Іґнатьєва, як мислителя та ерудита, і безупинно пророчить йому керівництво Ліберальною партією у найближчому майбутньому. Це якраз саме та частина канадської преси, що входить у склад інформаційної імперії CanWest, що належить Ізі Асперу та його нащадкам (монреальська The Gazette, Edmonton Journal, Ottawa Citizen, National Post (50%, Toronto), The Windsor Star і ще 168 газет; TV Global, вебсайт canada.com і т.д.).

В кожній публікації CanWest, посвяченій Іґнатьєву, канадським читачам настирно пригадується, що його дід Павло Миколайович Іґнатьєв був міністром народньої просвіти у царській Росії. Це повинно слугувати доказом "потомственної" інтелігентності прихильника тортур.

Проте в жодній публікації не зустрічається й згадки про прадіда новоспеченого депутата. Чи є якісь особливі причини? Є. Його прадід, граф Микола Павлович Іґнатьєв, міністр внутрішніх справ Російської імперії (а простіше кажучи, головний російський поліцмейстер) і офіційний автор антижидівського закону 1882 р., залишив не дуже приємні спогади сучасників.

[admin]

Джерело: Известные выпускники Пажеского Его Императорского Величества корпуса

ИГНАТЬЕВ Николай Павлович (1832-1908) — дипломат и государственный деятель, граф, генерал от инфантерии, генерал-адъютант. Окончил Пажеский корпус в 1849 г. и был выпущен корнетом в Лейб-гвардии гусарский полк.

С середины 1850-х гг. у Н. П. Игнатьева сформировалось убеждение, что главным внешнеполитическим противником России является Великобритания. Он пришел к выводу о необходимости активизации политики России на Востоке. В 1858 г. им был заключен торговый договор с Бухарой, после чего Н. П. Игнатьев предпринимал активные действия в Китае по налаживанию дружеских отношений в противовес вторжению в Китай англичан и французов (опиумная война).

В период с 1861 по 1878г. - директор Азиатского департамента Министерства иностранных дел, чрезвычайным посланником и полномочным министром.

С 1867 по 1877 г. — посол в Константинополе.

13 января 1788 г. — был командирован в качестве 1-го уполномоченного на переговорах в Турции, руководил российской делегацией при подписании Сан-Стефанского мира. С 1877 г. — член Государственного совета.

С 1881 г. — министр внутренних дел. Основные цели своей деятельности на этом посту изложил в циркуляре губернаторам, в котором сформулировал задачи правительства как «искоренение крамолы» при поддержке «общественных сил». Укрепил административно-полицейский аппарат, восстановил независимость жандармерии от губернских властей.

[admin]

Джерело:
Внутренняя политика: между "Великими реформами" и революцией 1905-го года

Преемником Лорис-Меликова на посту министра внутренних дел стал граф Николай Павлович Игнатьев. Обладая немалым опытом дипломатической работы, он попытался продолжить политику своего предшественника, получившей в левых кругах прозвище "политики волчьей пасти и лисьего хвоста". Проявлением "волчьей пасти" стало знаменитое "Распоряжение об усиленной охране", такой же символ Контрреформ, как и "Манифест о незыблемости самодержавия". Принятое 14 августа 1881 года как временный закон на три года, оно так и осталось временным - до самого падения монархии, каждые три года продлеваясь на новый срок. В соответствии с "Распоряжением об усиленной охране", в любой местности могло быть объявлено чрезвычайное положение, а любой её житель - арестован, отдан военному суду или сослан без суда на 5 лет. Местные власти при этом получали право закрывать учебные заведения (источник крамолы!), торгово-промышленные предприятия, приостанавливать деятельность земств и городских дум, закрывать органы печати.

А в качестве "лисьего хвоста" Игнатьев в мае 1882 года предоставил государю проект законосовещательного Земского собора. Этот документ вызвал неприятие у Александра III, ужас у Победоносцева и стал последним событием в карьере Игнатьева. [...]

[admin]

Джерело:
ВМЕСТЕ ИЛИ ВРОЗЬ?
Заметки о книге А.И.Солженицына "Двести лет вместе"

Сергія Вітте, міністра фінансів, а потім і Голови Ради Міністрів Російської імперії, не можна запідозрити у особливих симпатіях до гебреїв:

"[...]В первые годы моего министерства при императоре Александре III государь как-то раз меня спросил:

"Правда ли, что вы стоите за евреев?"

Я сказал его величеству, что мне трудно ответить на этот вопрос, и спросил позволения государя задать ему вопрос в ответ на этот. Получив разрешение, я спросил государя, может ли он потопить всех русских евреев в Черном море. Если может, то я понимаю такое решение вопроса, если же не может, то единственное решение еврейского вопроса заключается в том, чтобы дать им возможность жить, а это возможно лишь при постепенном уничтожении специальных законов, созданных для евреев, так как в конце концов не существует другого решения еврейского вопроса, как предоставление евреям равноправия с другими подданными государя... ".

Але навіть Вітте у своїх спогадах не приховує свого роздратування політикою Ігнатьєва:

"Государство есть живой организм, а потому нужно быть очень осторожным в резких операциях. С государственной точки зрения граф Н.П. Игнатьев (официальный автор антиеврейского закона 1882 г.) и П.Н. Дурново наделали много вреда своей глупой политикой в еврейском вопросе. Такой ультраконсерватор, но умный человек, как граф Толстой, бывший министр внутренних дел при Александре III, не допустил бы этих ошибок. Он не успел исправить ошибки Игнатьева, но при нем еврейский вопрос успокоился. После его смерти Дурново взял прежний курс Игнатьева, хотя лично был в самых дружеских отношениях с некоторыми еврейскими крезами, и не из материальных расчетов, ибо он денежно был человек честный. Он просто был крайне недалек и угодлив. Такой курс был в дворцовой камарилье, и он угодничал. Душою же и сочинителем всех антиеврейских проектов и административных мер был Плеве, как при графе Игнатьеве, так и при Дурново. [...]"

[admin]

Джерело:
МИХАИЛ БЕЙЗЕР
ЕВРЕИ В ПЕТЕРБУРГЕ

[...] О том, почему некошерный ресторан сыграл важную роль в судьбе российских евреев, повествует известный в свое время журналист газеты "Речь" Лев Клячко в очерке "Таинственный кабинет".

"Донон" посещала в основном аристократическая публика. В уютном дворике ресторана можно было увидеть министров, великих князей. Вина, коньяки подавались только дорогих сортов. Кухня была образцовой, а официанты вышколены, как в "Максиме". Ко всем посетителям обращались по имени-отчеству. На втором этаже был специальный кабинет, предназначенный для особо важных гостей. Его стены видели Г.Распутина, Е.Азефа, Г.Гапона. Когда в 1906 году казалось, что власть перейдет к кадетам, Д.Ф.Трепов тайно встречался здесь с лидерами этой партии.

Еще в начале восьмидесятых годов привыкшие ничему не удивляться официанты бывали свидетелями таких загадочных сцен: в кабинете за столом с остатками роскошного ужина дремал полный генерал в расстегнутом мундире. По коридору прогуливались трое мужчин. Двое из них, очевидно, были евреями:

"Один высокий, дородный, осанистый, с орлиным носом; другой - небольшого роста, с седенькой бородкой, необычайно подвижным лицом, умными, не по годам блестящими глазами".

Третий - высокий худой бесцветный мужчина - имел явно чиновничью внешность.

Неожиданно маленький отделялся от группы и на цыпочках осторожно заходил в кабинет. Подойдя к генералу, он одной рукой тихонько приподнимал полу его мундира, а другой лез в собственный карман. Остальные "заговорщики" подсматривали в приоткрытую дверь. Можно было ожидать, что сейчас его превосходительство зарежут или подсыпят ему яду в вино, или, по крайней мере, что-нибудь украдут. Ничего такого не случалось. Наоборот, маленький седой еврей вынимал из своего кармана конверт и опускал его во внутренний карман генеральского мундира. Затем он так же тихо покидал кабинет и присоединялся к остальной компании,

Через несколько минут все трое заглядывали в комнату. Генерал продолжал спать. Тогда описанная процедура повторялась, и еще один конверт исчезал во вместительном кармане спящего толстяка. И так иногда по несколько раз, пока, наконец, важная особа не просыпалась и не звонила в колокольчик. Вот тут-то троица "заговорщиков" намеренно шумно входила в кабинет, приветствуя генерала. Тот улыбался им:

"Да, соснул малость. Пора и по домам. Весьма доволен. Все, что можно, будет сделано".

После этого он удалялся с худым подобострастным чиновником. Все как будто оставались довольны.

Что же это было? Антиправительственный заговор? Продажа тайн генерального штаба иностранной державе? Неудавшееся покушение? Кто эти люди - участники таинственных событий? Спящий генерал - министр внутренних дел в правительстве Александра III граф Н. П. Игнатьев. Чиновник - его секретарь. Высокий дородный мужчина - знаменитый благотворитель, председатель правления еврейской общины Петербурга Гораций Евзелевич Гинцбург. Маленький, седенький - видный еврейский общественный деятель, один из организаторов строительства петербургской синагоги и секретарь Гинцбурга Давид Фаддеевич Файнберг.

Весь спектакль придуман самим Игнатьевым для получения взяток от евреев. В конвертах были всего-навсего кредитные билеты. Если граф находил сумму недостаточной, то "сон" продолжался.

Окончательно "просыпался" министр тогда, когда "взнос" удовлетворял его вполне. А ублажить Игнатьева нужно было обязательно, так как он мог предотвратить новые репрессии против евреев (им же самим организованные).

Например, Игнатьев был инициатором нового антиеврейского законодательства, вошедшего в историю как "Майские правила" (приняты правительством 3 мая 1882 года). Предыстория "Майских правил" такова. В 1881 году после убийства императора Александра II по черте оседлости прокатились погромы. Многие считали, что они инспирированы правительством, опасавшимся вспышки революционного движения. Погромов было так много, что Александр III предложил Игнатьеву заняться расследованием их причин и выработать предложения по предупреждению подобного в будущем. Граф подготовил доклад, из которого следовало, что в погромах виноваты... сами евреи, которые якобы беспощадно эксплуатируют крестьян. Поэтому предлагалось выселить евреев из деревень (идея, заметим, не новая).

Министр не жаловал евреев, но очень любил деньги, которых ему всегда не хватало. Поэтому прежде чем нести доклад царю, Игнатьев показал его Гинцбургу и намекнул, что за два миллиона рублей (по другим источникам - за миллион) он может быть совершенно изменен. Барон не сумел достать неслыханную сумму, но все же за меньшую взятку (около ста тысяч рублей) закон был несколько смягчен.

С момента введения "Майских правил" евреям было запрещено селиться в деревнях черты оседлости и приобретать там недвижимость. Им не разрешалось торговать спиртным. Сельским сходам предоставлялось право выгнать из деревни любого еврея, жившего там до принятия нового закона.

"Майские правила" были столь жестоки и грозили таким разорением для евреев, что царь даже не решился поставить их проект на утверждение Государственным советом, как все другие законы. Эти репрессивные меры были приняты под видом "временных", чтобы избежать обсуждения в Совете, который, кстати, состоял отнюдь не из либералов. Но, как известно, нет ничего постояннее временных мер. "Майские правила" просуществовали вплоть до падения самодержавия в 1917 году.

[Stanislav]

я заходив під час виборів на сайт пана депутата парламенту Канади Ігнатєва. чесно кажучи його сайт справив на мене несподівано позитивне враження, там була стаття українською (!) спеціально написана, щоб переконати українців, що його неправильно тлумачать і що насправді пан професор цілком лояльний до українства. Мене та стаття заспокоїла, адже людина такого маштабу у канадійській політиці не може (не повинна бути) українофобом. Тема цікава і з нею треба розібратися при нагоді. Може дійсно можна навести уривки з його статей? я читав лише такий ...слизький уривок про шароварщину, щось як контраст до російських гастролюючих театрів, але i він не тягнув на відверту українофобію. Хоча і неприємний уривок, згоден, як для людини, що вважайе себе інтелігентною... Цікавийї корисний топік, тре розібратися.

[admin]

Підівчіть англійську мову, пане Станіславе

From my childhood in Canada, I remember expatriate Ukrainian nationalists demonstrating in the snow outside ballet performances by the Bolshoi in Toronto. ‘Free the captive nations!’ they chanted. In 1960, they seemed strange and pathetic, chanting in the snow, haranguing people who just wanted to see ballet and to hell with the politics. They seemed fanatical too, unreasonable. Hadn’t they looked at the map? How did they think Ukraine could ever be free?

Blood & Belonging (p.79) by Michael Ignatieff

Переклад:

З мого дитинства в Канаді, я пригадую експатрійованих українських націоналістів, які під снігом проводили демонстрацію у Торонто під час балетних виступів Большого театру. Вони співали "Волю поневоленим націям!" У 1960 році вони виглядали дивними і патетичними, співаючи у снігу, заважаючи публіці, яка прийшла тільки подивитись балет і якій було наплювати на політику. Вони також виглядали фанатичними, безглуздими. Вони не дивились на карту? Як вони могли навіть думати, що Україна коли-небудь зможе стати вільною?

Так, це правда - канадські українці, які залишили Європу після другої світової війни, ні на хвилину не забували, що їхня Батьківщина залишається поневоленою, що десятки тисяч їхніх батьків, братів і сестер ще відбувають 25-річні терміни в Сибіру, а ті, що відбули, не мають навіть права повернутися на Україну.

Мені довелось працювати в Сибіру у кінці 80-их. Протягом трьох років я об'їздив чи облітав більшість газокомпресорних станцій у районах Комсомольську і Надиму, і на власні очі бачив вузькоколійку, побудовану в'язнями ГУЛАГу. Треба розцінювати як велике щастя, що ні мені, ні Вам, пане Станіславе, не доведеться опинитися у становищі тих людей, яких у нелюдських умовах експлуатували для економічного зміцнення їх же поневолювачів.

І якщо ми знаємо правду про ті страшні часи, то це завдяки власне цим "фанатикам", про яких пише Ігнатьєв. Вони не тільки старалися повернути байдужого і полохливого західного міщанина обличчям до "української проблеми", до страждань справжніх борців за незалежність. Завдяки їм ми маємо також знання нашої справжньої історії - трагічної і величної. Подивіться хоча би "Концентраційні табори в Совєтському Союзі", ця книжка, написана у 1958 році без жодного доступу до архівів, є тільки однією із сотень.

Це був тільки відступ.

Антиукраїнські погляди Ігнатьєва не хвилюють мене настільки, щоб я мав час писати про цю особу. Набагато тривожнішими є його публікації у захист так званих "поміркованих" тортур. Як колишньому солдату, мені здається дикою навіть поява самих дискусій на цю тему. Тисячі років людство йшло по шляху прогресу, щоб дійти у двадцятому столітті до гуманного ставлення до полонених. Перегляд цих позицій на користь безособового "всезагального блага" є регресом, поверненям до часів середньовіччя, а може, ще й до гірших часів.

У мене є син, і у Вас також, пане Станіслав. Може таке статися, що комусь з них (або їх внукам, правнукам, праправнукам) доведеться захищати свою батьківщину чи свої погляди (і не так важливо - яку чи які) із зброєю в руках. І не виключено, що хтось з них опиниться в полоні - потрапить живим у руки ворога. Чи Вам подобається, пане Станіслав, що Вашого сина будуть тортурувати "помірковано"? Мені - ні.

Я не намагаюся нікого переконати. Жодного разу в житті мені не вдалося змусити будь-кого змінити свої погляди - навіть коли я мав в своєму розпорядженні залізні стопроцентні аргументи. Може це й на краще, бо з часом ці аргументи здаються не такими вже і залізними, і зовсім не стопроцентними.

Пам'ятаєте, у "Матриці" у сцені з синьою і червоною пігулками Морфеус говорить Нео: "Unfortunately, no one can be told what the Matrix is. You have to see it for yourself". Так і в житті. Вирішуйте самі для себе.

[Stanislav]

Найперше, Адміне, я поважаю твою позицію, хоча б тому, що розумію, що захищати впливову людину легше, ніж звинувачувати. Я читав наведену цитату ще до виборів і не знаходжу в ній українофобії. Людина пише, що не розуміла, чому ці люди так дивно себе поводять. То що з того? Чи ми всі розуміли українських націоналістів? Чи більшість їх розуміє навіть сьогодні?.. Так, це критичне зауваження, нехай і минулим числом і від імені дитини, але не негативне, він нічого не заперечує у цій цитаті. Знову ж, на його сайті є стаття українською мовою, де дорослий Ігнатьєв засвідчує свою лояльність, і навіть, здається, свою належність, до українства. З чого я зробив свій висновок: я не маю нічого проти містера Ігнатьєва, хоча розумію пильність громади до анти-українських виступів. Сподіваюся і мр. Ігнатьєв, освічена людина, політик, це розуміє не гірше мене.

Знову запитую, з яких пір ми на ВИ?

[admin]

Навіщо говорити про те, що розміщено на вебсайті Ігнатьєва сьогодні, коли внаслідок махінацій його все-таки обрали депутатом, відкинувши кандидатури двох українців з провінції Онтаріо? Зрозуміло, що Ігнатьєв напише все, що завгодно, адже наступні вибори не за горами.

Ліпше почитати, що він написав, ще не маючи намірів ставати депутатом. Книга Blood & Belonging вийшла у 1995 році, коли Ігнатьєву було 48 років - погодьмося, вік не дитячий:

My difficulty in taking Ukraine seriously goes deeper than just my cosmopolitan suspicion of nationalists everywhere. Somewhere inside I am also what Ukrainians would call a great Russian and there is just a trace of old Russian disdain for these little Russians.

Переклад:
Мої труднощі у серйозному сприйманні України є глибшими, аніж тільки моя космополітична недовіра до націоналістів будь-звідки. Десь усередині я є тим, кого українці назвали би великорусом, і тут є якраз слід давнього російського зневажливого ставлення до цих малоросів.

Blood & Belonging (p.109) by Michael Ignatieff

I have reasons to take the Ukraine seriously indeed. But, to be honest, I'm having trouble. Ukrainian independence conjures up images of peasant embroidered shirts, the nasal whine of ethnic instruments, phoney Cossacks in cloaks and boots, nasty anti-Semites.

Blood & Belonging (p.79) by Michael Ignatieff

Переклад:
У мене дійсно є причини ставитися до України серйозно. Але, кажучи відверто, я маю складнощі. Незалежність України створює образ сорочок вишитих по-мужицькому, носового скигління етнічних інструментів, фальшивих козаків у свитках і чоботях, огидних антисемітів.

---------------------------------------

На жаль, я не маю у своєму розпорядженні книги Ігнатьєва. Вищенаведені цитати знаходяться на вебсайті Петера Гольдрінга, депутата Парламенту Канади від округи Едмонтон-Схід:
http://www.petergoldring.com/Election2006/news_events/releases/pr051129.htm

Цікава-таки ситуація - Петер Гольдрінг, людина, яку українцем можна назвати тільки умовно, захищає інтереси українців, осуджуючи українофоба. А малороси цього українофоба захищають - мовляв, "я не маю нічого проти містера Ігнатьєва", бо він конкретний пацан, чисто політик і освічена людина.

А звертаюся до Вас на Ви, пане Станіславе, бо перестав розуміти, коли Ви є справжній - тоді, коли Ви співали "Там під львівським замком" на сцені УНО (тобто скиглили у носа, за визначенням Ігнатьєва) чи зараз, доказуючи, що насправді Ігнатьєв є білим і пухнастим.

[Stanislav]

Та може, що не такий і пухнастий. І не казав я що він пухнастий. Знову ж... людина говормть про своє сприйняття України і українців, говорить у такому аналітичному ключі і лише про свої роздуми, свої картинки. Але ж такі картинки, такі штампи насправді існують. Говорити про це, згоден, на межі пристойного, на межі офіційно практичного. Дійсно, варто було б почитати які картинки пан Ігнатьєв малює про росіян, наприклад. Якшр він пише про загальні штампи то там би мало бути про те, що довкола Большого Театру всеж ведмеді і алкоголіки в косоворотках... Якщо цього балансу в книзі немає, то не важко запідозрити пана у українофобії.

Я не малорос і навіть не олов"яний солдатік - тому у мене є власна точка зору на багато речей. І це прекрасно уживається з українстким патріотизмом. Я, наприклад, з глибокою увагою відношуся до всіх ініціатив КУК, ціную їх колективний розум. Але коли час до дискусії то треба дискутувати, треба бути креативними, коли на те час. І у такому випадку, для мене не може бути аксіомою те, що я прочитав перед виборами, не гризня кандидатів у депутати по жирних округах. Сходіть в церкву Адміне, там Вам обовязково скажуть : "Не судіть і не засуджуйте". З почутого просто можна зробити свій вибір, коли йдещ на вибори. А те, що тема піднята, вона піднята правильно.

[admin]

Дивна наша дискусія, пане Станіслав. Я Вам цитати з книги Ігнатьєва, а Ви мені - цитати з біблії. Це, користуючись Вашою ж термінологією, не зовсім драйвово і зовсім не креативно, а кажучи попросту - некоректно. Може пошукаєте якісь інші аргументи?

Хоча як би Ви не крутили, є безперечним - Ігнатьєв асоціює незалежність України з антисемітизмом. І робить він це у той час, коли займає посаду директора Carr Center for Human Rights Policy у Гарвардському університеті. Тобто - тисячі молодих студентів, які вивчають міжнародне право, історію, зовнішні відносини тощо у Гарварді, своїх знань про Україну набираються якраз з книги Ігнатьєва.

Недаремно Ви так смикнулися, коли я згадав про малоросів. Іуда теж мав право на власну точку зору, чи не так?

[Stanislav]

Ну це вже зовсім огидно. При чому тут малорос, Іуда... я не "смикатися" сюди заходжу. Бридко! Дискутуй(те) сам з собою. Насправді ніякої дискусії ти і не очікував. бридко і настрій зіпсований.

[admin]

Бережіть Ваші емоції, пане Станіславе - всього я ще не сказав, бо бракувало часу.

Тепер коли ми розібралися з висловлюваннями Ігнатьєва, розберемося з історією його висунення у депутати. Пан Станіслав вважає, що ця історія - гризня кандидатів у депутати по жирних округах. Але, сподіваюся, що читачі форуму вже мали нагоду оцінити станіславову "об'єктивність". :oops:

Свого часу я розмістив на сторінках вебсайту дві наступні замітки:

[ukrsava]

читаючи ці статті, мені відразу зрозуміло його ставлення та настрої до України. з них також можна зробити висновок, що він для нас, Українців, небезпечний - та, на жаль, цього ще не всі зрозуміли. але не такий він "цабе", щоб через нього затівати суперечки. я думаю кожен зрозуміє, що це за людина і як він буде діяти.

яка б там людина не була, де б вона не була народжена - коли в неї є хоч трохи кацапської крові або є якісь спільні коріння з "нашим братом" - то й так зрозуміло, що в неї вже закладена ненависть до України та все, що з нею пов'язано.
_________________
ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА УКРАЇНА !!!

[admin]

Згадка про "кацапську кров" занадто категорична. Для внутрішньо вільної людини будь-якої національності є неприродною неповага до інших, навіть багато менших, народів. Хто, як не граф Федір Толстой і його дружина Анастасія, клопоталися перед царем про повернення із заслання нашого Кобзаря?

Обмежуючись для прикладів тільки росіянами, не можу навіть уявити, щоб Юрій Тинянов, чи Володимир Висоцький, чи брати Стругацькі, чи Анна Ахматова змогли би переступити свої переконання, принижуючи національні почуття інших. Немислимо. Правда, немислимо і те, щоб такі люди погодились "вляпатися у владу". Оскільки за всіх часів завдання влади - давити і "не пущать", і особливо у Росії.

Що ж стосується першого абзацу, процитую тільки Євгена Онацького, який був Головою крайового Проводу ОУН в Італії у 30-х і 40-х роках. Ось що пише він про сучасних йому українських імігрантів:

[...] ... наші люди все менше відчувають оту відповідальність, що лежить на нас всіх за долю нашого народу, а все більше віддаються своїм особистим справам і інтересам... Багато з наших земляків... потроху забувають про Рідний Край, мовляв: - "А що мені тая Україна? Міністром там я не буду, нехай про неї думають політики з інтеліґенції". Пригадується в зв'язку з цим сумної слави невтралітет таких людей у рр.1917-20. Тільки ті говорили інакше: "То не моя справа; нехай воює за тую Україну інтеліґенція, бо вона може втратити посади, платню, а я що? Мене з мужика не скинуть, як ковирявся в землі, так і буду ковирятися".

Вони не передбачали, що прийде така нечиста сила, що їх постягає з печі, а їх дітей, мов цуценят, голих, на сніг повикидає. Інакше вони говорили, коли я їх зустрічав пізніше за Уралом... [...]

[Dairadu]

Шановні добродії, мені взагалі хотілось би звернути вашу увагу на те, що нам якось потрібно визначитись з нашими політичними перевагами. Гадаю, що ми всі розуміємо переваги такої роботи.

[admin]

Повертаюся до цієї теми, бо кілька моїх друзів, які прочитали цю дискусію, зауважили, що я повівся із Стасом грубо .

В зв'язку з цим пригадалася історія, яка трапилася понад 30 років тому. Відбувалося це улітку в піонерському таборі Львівської залізниці, мені було 12 чи 13 років. Вечорами на майданчику біля будинку адміністрації влаштовувалися танці, але танцювали переважно старші від нас, а ми тільки дивилися.

Одного вечора я відважився запросити до танцю дівчинку, яка мені дуже подобалася. Це уперше я танцював з дівчиною і вся моя увага була зосереджена на тому, щоб не наступити моїй партнерці на ноги . Наприкінці танцю якийсь грубий кабан із старших, який вважався офіційним залицяльником дівчини, з якою я танцював, підійшов до нас і штовхнув мене своєю задницею.

Я розгубився. Битися я не любив, до хамства тоді ще не звик. Червоний як рак, я вже збирався тихо відійти.

У нашому загоні був хлопчина, імені якого я так і не запам'ятав. Я зустрічався з ним всього три рази в житті - один раз перед табором і один раз після. Ми ніколи не були друзями і ніколи навіть не змогли поговорити більше кількох хвилин. Але це був порядний хлопець.

В цю хвилину він підійшов до кабана, який був у півтора рази вищий і грубший, і сказав: "Чого ж ти, зараза, менших чіпляєш?" Між ними почалася бійка. Дехто з хлопців із нашого загону кинулися на підмогу - не мені, а тому, хто заступився за мене.

І тут я зробив таке, від чого в мене й ще сьогодні червоніють вуха. Я стояв як гуска, і кричав "Не втручайтеся, нехай це буде чесний бій, один на один". З мене перла вся вичитана з книжок уява про справедливість.

Зважуючи тепер всі за і проти, я не можу сказати, що я зовсім не мав рації. Якби ми всі накинулися на кабана, ми всі би і дістали добрих підгузників від старших, які прибігли майже зразу. А так ніхто не постраждав. Друзі кабана навіть не зачепили мого захисника - бо бійка була один на один.

Але я - я не мав права стояти збоку.

Проте той, хто кинувся на мій захист, ніколи не дорікнув мені за мій вчинок. Він про це ніколи не згадував в розмові зі мною - він був такий.

Прошу вибачення у Стаса за всі образливі слова мною тут написані.

--------------------------------------------------------------------

Мій товариш Євген їздив минулого кінця тижня в Нью-Йорк. Звідти він привіз книжку, яку передав мені - у дарунок Товариству "ЗУСТРІЧ".

Це "Історія України" Івана Крип'якевича, видана 1941 року у Львові. Цікава вона ще й тим, що знаходилася у бібліотеці Tozzer Library Гарвардського університету. Подарував її бібліотеці у 1977 році професор Пастернак (як свідчить розпис професора і відтиск "A Gift of Professor J. Pasternak").



Але з бібліотеки книжку викинули - на обкладинці штамп: Rejected.



Не знати, чому "Історія України" муляла комусь очі. Може тому, що вона надрукована в окупованому фашистами Львові. Може тому, що на передостанній сторінці чорним по білому надруковано наступне:

[Ukes]

Однак цей слизський Ігнатьефф дійсно таки добрався до керивництва лібераламі - невже українофоб буде ще і прем"єр-міністром?!

[Stanislav]

При нагоді спробував дізнатися більше про особистість Майкла Ігнатьєфф. Ось тут деякі польові спостереження, кому цікаво http://ukietalks.com/site/news.php?extend.158 МІ мені здається людиною протирічч. Прикро, що у цих його внутрішніх протиріччах українська громада грає якусь мінорну скрипку. І здалося мені, що з паном Ігнатьєвим буде нелегко, і не лише українській громаді. Його вже сьогодні порівнюють з П'єром Трюдо, ім'я якого для Альберти, зокрема, дуже непопулярне саме завдяки його нетолерантним висловлюванням і невмінню розмовляти з елітою цієї все більш вагомої провінції.
_________________
*Щоб знайти мотивацію іміграції для цього НЕ потрібно змішувати з багном Україну. В Канаді просто назагал краще і цього досить.

[stiven]

[Іван-Володимир]

[Ukes]

Дякую Станіслав,
Послухав теревеньки цього пустобреха Игнат"єва.
Ну що тут скажеш - ні розуму ні яких принципів
Треба ж було їхати до іншого краю землі щоб і тут побачити україножерів при владі

[Stanislav]

Я б не став називати пана Ігнатьєва "україножером". Тим більше ось тут є його цитата, яка говорить про те, що людина працює над собою, над своїм іміджем... принаймні коли його безпосередньо запитують про це. Ось цитата з сьогоднішньої статті на CBC, що відповів пан Ігнатьєв на звинувачення в анти українських поглядах:

[admin]

В своєму останьому випуску e-POSHTA повідомила, що Іґнатьєв зустрівся з членами Конґресу Українців Канади і розкаявся у гріхах молодості: