ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ КОНЦЕРТ У ДОМІ МОЛОДІ

У неділю 14-го березня у будинку Спілки Української молоді у Монреалі відбувся Шевченківський концерт присвячений 190-річчю з дня народження великого українського поета. У концерті взяли участь чоловічий хор при храмі Св. Йоанна Хрестителя в Оттаві, хор "Відлуння" при осередку СУМ у Монреалі, дитячий гурток "Коло" та гурток "Діти Богородиці". З святковою доповіддю "Тарас Шевченко - наш дороговказ" виступила мґр. Надія Олійник, дружина і соратник відомого монреальського журналіста і публіциста Романа Олійника (Рахманного). Концерт підготований монреальським відділом Конгресу Українців Канади.

Чоловічий хор при храмі Св. Йоанна Хрестителя в Оттаві (дириґент - Оля Катрушенко) виконав пісні «3аповіт», «Думи мої», «Встає хмара з-за лиману», «Ой, літа орел» та «Прометей» на слова Тараса Шевченка і музику українських композиторів.

Мґр. Надія Олійник

У своїй доповіді мґр. Надія Олійник сказала:

Благословенна хай буде година
І тая хата, і село,
Що Україні принесло
Найбільшого з великих сина!
Благословенна!

Немає сумніву, що ці слова Богдана Лепкого співзвучним акордом озвуться в душі кожного, хто в ці березневі дні приходить уклонитися перед маєстатом Тараса Шевченка. Нехай же навік буде благословенне те село і та убога кріпацька хатина, де 190 років тому народився наш геній і пророк.

Поклонімся ж сьогодні цьому неперевершеному поетові, який підняв та оживив приспаних "рабів" і пригадав їм, хто вони і "ким, за що закуті". Він дав народові України зрозуміння своєї історії, своєї духовної краси і чару своєї мови. Він викликав у народі самоусвідомлення трагедії вікового поневолення і дав йому усвідомлення духовної єдности живих і мертвих, і ненароджених, що узагальнюється поняттям "нація".

Шевченків «Кобзар» став криницею мудрости для українських освітніх, виховних і суспільно-політичних організацій. А для українських патріотів його ідеї були і далі є полум'яним дороговказом на шляху їхньої боротьби за гідну, справді вільну і справді суверенну українську державу.

А все таки навіть сьогодні не бракує суперечних поглядів на характер і значення Шевченкової творчости. Дехто закликає "відполітизувати" його поезію та розглядати її відокремлено від її суспільного й національно-політичного змісту... Треба признати, що він був би великим поетом навіть тоді, коли б писав лише романтичні баляди і ліричні вірші. Бо його небуденний талант дозволяє йому кількома словами намалювати прекрасну картину, яка стає, мов жива, перед очима наших душ, як ось:

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море...

Однак цього не досить, щоб приспану окупантами етнокультурну масу українців перетворити в державницьку націю.

Ще інші дослідники вважають, що вся Шевченкова спадщина належить до минулого і не має актуального значення в наші часи.

Такі й подібні твердження показують на потребу принаймні час від часу в цілому переглянути головні аспекти Шевченкової творчости і встановити: Якою мірою ця творчість має реальне відношення до сучасного життя українців на рідних землях та поза ними? Наше святкове зібрання є доброю нагодою для такого перегляду, з участю всієї громади.

I

Наcамперед доводитьcя нагадати відоме, що Тарас Шевченко - в першій мірі небуденно великий поет і мистець та що його внесок у розвиток української літератури рідною мовою дійсно неперевершений.

Літературознавці твердять, що наша мова й література розвинулася б навіть без Шевченкових творів, але той процес розвитку був би дуже довгий і, врешті, не відомо, який би був характер тієї літератури. Правдоподібно - провінціяльний. Тим часом Тарас Шевченко своїм «Кобзарем» раптово — неначе ураган — переніс українську мову й літературу прямо з кінця 18-го в наше 20-те і 21-ше століття.

Сучасник Шевченка і видатний літературознавець, Пантелеймон Куліш, перший з-поміж українців зрозумів і уточнив це досягнення поета, коли заявив, що в Шевченкових "віршах наша мова зробила такий великий крок, який робиться тільки зусиллям цілого народу, протягом довгого часу..."

На Шевченкових творах виросло вже декілька поколінь видатних українських поетів, повістярів і драматургів. І кожен з них, почавши з Івана Франка і Лесі Українки аж до замученого Василя Стуса, — висловлює свою вдячність Шевченкові за те, що він своїм вогненним словом спонукав їх вдосконалювати рідну мову і підвищувати мистецький та ідейний рівень їхніх творів.

II

Одначе Шевченків вплив не обмежився тільки літературно-мистецькими колами; він позначивоя на всіх ділянках життя українського суспільства. В критичному періоді історії, коли людство вже наближувалося до епохи націоналізму і нашому народові загрожувала тотальна асиміляція в російській та австро-угорській імперіях, Шевченкова поетична творчість досягла рівня слова біблійних пророків і зупинила той процес.

Цей Шевченків подвиг дуже здивував чужоземних критиків, які дізналися про популярність його поезій серед усіх прошарків українського народу. Наприклад, син славного англійського письменника, Чарлза Дикенса, умістив спеціяльну статтю про нашого кобзаря в журналі свого батька "All The Year Round", 16 років після cмерти поета. Він дивувався, як це такий численний і культурний народ, як український, міг упасти на саме дно поневолення і щойно один чоловік з найнижчої суспільної верстви спромігся підняти той народ із занепаду...

Очевидно, Дикенс не знав усієї трагедії українського народу, затисненого в кліщах між Польщею та Росією. І не уявляв він собі того нищівного суспільного розкладу, який Росія спричинила в Україні, перетворюючи її з розвиненої культурної республіки-держави гетьманських часів у відсталу колоніяльну територію. А все таки Дикенс якоюсь мірою зрозумів значення творів Шевченка, бо він його небуденну популярність вважає "ознакою слабкости" велетня-Росії, яка "загрожує залиттям не тільки Европи, але й Азії". Тому він радив своїм англійським читачам: Шевченко "здобув собі таке ім'я, що ви повинні знати дещо про нього".

І нам усім треба знати і заново усвідомляти обставину, що справжню ролю Шевченка, як поета і пророка України, швидко зрозуміли й високо оцінили його українські сучасники і наступники.

Історик Микола Костомаров щиро признавався, що Шевченкова поезія перед очима членів Кирило-Методіївського Братства "роздирала завісу... проривала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену багатьма замками й припечатану багатьма печатями" чужоземної окупації й неволі.

А згаданий Панько Куліш ще виразніше окреслив ролю Шевченкової поезії в політичному розвитку нашого народу: "Шевченко запалив світло, при якім стало ясно по всій Україні, куди кожен з нас мусить простувати... і всі поділились на живих і мертвих".

І справді, якщо був у нас колись час, коли "мертві душі воскресали", то це діялося у Шевченкові десятиліття після появи його «Кобзаря», його слово пробуджувало приспані неволею українські душі, півмертвих оживляло вже з першого зіткнення з ним. Старенький тоді і відомий своєю миролюбністю письменник Григорій Квітка-Основ'яненко звірявся в листі, що, читаючи поему "Гайдамаки", він і його знайомі відчули в собі несподіваний приплив національної ідеї та усвідомлення себе як українців.

Таким чином Шевченко відродив і відсвіжив історичну пам'ять значної частини українського суспільства, з якого раніше втікали в російську націю й асимілювалися визначні українці (а найбільший серед них - Микола Гоголь). Своїм словом і своїм життєвим прикладом Шевченко поступово активізував мільйони українців під кількома окупаціями і спонукав їх прямувати до відновлення своєї самостійної державности на принципах рівноправности і соціяльної справедливости для всіх громадян.

Цим подвигом Шевченко перевищує таких велетнів світової літератури, як німецький Ґете, англійський Шекспір чи російський Пушкін. Усі вони були тільки служителями Музи — мистецького слова... їхні народи жили своїм державним життям і далі розвивалися б успішно і без їхньої творчости.

Але без Шевченка, мабуть, не було б сьогодні українського народу, як окремої нації з її новочасними державницькими традиціями, як: Українська Народня Республіка 1917- 21 років, Листопадовий Зрив 1918 року, Карпатська Україна 1930 року, революційний Акт відновлення української державности 1941 року та героїчна боротьба Української Повстанської Армії.

Тому всі національно свідомі українці вбачають у Шевченкові самих себе на кожному етапі його життя. В дитинстві, коли він "пас чужі ягнята за селом"... У кріпацтві, коли він зазнавав знущань на примусовій роботі у чужинців... У зрілому віці, коли він творив першу українську політичну організацію — Кирило-Методіївське Братство... В середньому віці, коли він карався в тюрмі й на засланні... А вже найбільше, коли він складав свої кобзарські пісні і творив свої високомистецькі картини та до останньої хвилини життя тривожився долею своєї батьківщини-України...

Ось чому ми й сьогодні почуваємося так, немов би на могилі в Каневі над Дніпром разом з ним похоронили частину нашої збірної душі. Такого зв'язку зі своїми найбільшими поетами не відчувають і не мають люди згаданих великодержавних народів.

III

Так, Тарас Шевченко один із найбільш національних поетів людства. Однак він теж українець, ім'я якого лунає широко по більшості країн сучасного світу. А це тому, що його творчість багата на загальнолюдські аспекти й ідеали, в центрі яких завжди стоїть людина з її правом на свободу і рівноправність. Уже Іван Франко відмітив, що Тарас Шевченко, вийшовши із самих народніх низів, як кріпак, найбільшою мірою причинився до визволення з рабства мільйонів людей різних національностей у царсько-російській імперії.

І не забудьмо сьогодні, що в тому рабстві найтяжчу долю (чи радше недолю) мали саме жінки. Вони не користувалися навіть тими незначними особистими правами, що їх мали чоловіки. Ось чому в Шевченкових творах дівчата, жінки й матері займають одне з найважливіших місць.

Дівчат він бачив як національний скарб України - вважав їх своїми рідними сестрами, яких чужоземні наїзники (татари, поляки, москалі) брали в полон, всіляко їх використовували і руйнували. В цій перспективі, відоме Шевченкове:   — "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі чужі люди, роблять лихо з вами!"   — ще й сьогодні звучить, як патріотичний заклик проти мішаних подруж в Україні, де росіяни силкуються всюди збільшити свою демографічну присутність за кошт українців. Щоправда, російські критики й науковці підступно пояснюють, начебто Шевченко мав на думці тільки москалів — солдатів царської армії, а не москалів-росіян... Однак Шевченко виразно зазначив, що йдетьоя про російських окупантів: "Москаль любить, жартуючи, жартуючи кине, піде в свою Московщину, а дівчина гине..."

Жінку-українку Тарас Шевченко вважав за повноцінну людину, за рівноправну особу — помічницю і порадницю свого чоловіка, чи, як він писав, його "вірного друга". У високогуманній поезії "Молитва", написаній за вісім місяців до його смерти, Шевченко просив у Господа всіляких благ для різних людей. Гнобителям і царям — "пута кутії пошли", "роботящим головам, рукам... Свою силу низпошли", "чистих серцем людей своїми янголами перед лихом охорони".

Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!

Взагалі ж ідеалом жінки Тарас Шевченко вважав матір. Навіть на тлі ганебної експлуатації жіноцтва в царській імперії він накреслив майже ідилічний портрет жінки-матері:

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
3 своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль,
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла.

Цим своїм віршем наш геній перевищив не тільки творчість сучасних йому поетів, але й випередив суспільних реформаторів цивілізованого людства двадцятого століття.

Ідилічний аспект материнської краси і материнського щастя в Шевченкових творах зрівноважується аспектом твердої дійсности. Ооь "мати молодая" на панщині пшеницю жне і, урвавши крадькома декілька хвилин з панщизняної праці, годує своє немовлятко. 3 утоми і короткотривалого вдоволення вона засинає на мить і в сні бачить саме той шевченківський "рай на землі": її син вже одружений і вільний, разом із жінкою пшеницю жнуть, а їхні "діточки обід несуть". Прокинувшись, вона бачить той самий чужий лан і свого синка, такого ж кріпака, як і вона сама, на лані чужинця-землевласника.

Ледве чи є в будь-якій літературі того часу такий сильний гуманний протест проти експлуатування людини людиною, а зокрема українського жіноцтва росіянами та й іншими чужинцями. А при тому цей вірш є водночас перлиною світової поезії.

Не бракує в Шевченковій творчості також постатей героїчних жінок. На одному фоні бачимо скромну українку-наймичку, яка жертвенно і безіменно трудиться все своє життя, щоб тільки синові забезпечити достойне і щасливе місце в прибраній родині. Поема "Наймичка" ще більше співзвучна суспільним течіям у наших часах, ніж вона була в реакційному суспільстві російської імперії.

На іншому фоні бачимо жінку-революціонерку в найбільш ідеальному типі. Це мати — знову мати! — з поеми "Неофіти". Коли гнобителі замучили її сина за його християнську віру, вона не заламалася під тягарем свого горя, але "слово розп'ятого сина Марії" сама понесла в народні маси. Поширення тієї ідеї було початком кінця гнобительської системи поганської імперії.

Таким алегоричним способом Шевченко передрікав падіння теж царської Росії та, разом із цим, вказував на вирішальну ролю жіноцтва у перетворюванні суспільств і держав.

IV

У неминуче заламання імперій, а зокрема російської, Шевченко непохитно вірив усе своє життя. В одному з передсмертних віршів він накреслив картину революції, що її мали б викликати саме українці. Одночасно він знав, що його український народ без власної політичної провідної верстви нагадує "старого дуба" — "безверхого козака". Однак він вірив, що виросте нове покоління українців і тоді "козак безверхий упаде", цебто насильно ввірветься в центр імперії, в царський палац і

Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі! Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого...

І те Шевченкове пророцтво здійснилося майже точно в 57-мі роковини з дня його омерти: 11 березня 1917 року українці — солдати Волинського полку в столиці Росії приєдналися до демонстрантів проти царату і своїми багнетами відчинили двері для падіння царської імперії. А вже 1 квітня того ж року 30 тисяч українців, навколішки, на площі св. Софії в Києві - перед портретом Шевченка - присягли боротися за відновлення української держави.

У своєму віщуванні тих подій Шевченко не був фанатиком революції задля самої революції. Як політичний реаліст, він турбувався в першій мірі долею свого поневоленого народу. Його тривожила думка про те, що до тієї години визволення українці можуть прийти непідготовані, без чіткої концепції своєї державности. Тому він писав:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять.
Ох, не однаково мені!

Тому він, немов свій другий заповіт, залишив нам усім свої гарячі заклики до національної любови і творення одностайного фронту проти всіх ворогів України.

V

Ця актуальність національно-політичних і суспільних засновків творчости Шевченка весь час лякала окупантів України. Тому вони не тільки фальшиво пояснювали і зміняли тексти його творів, але й пробували представити Шевченка, як якогось безхребетного пацифіста і прихильника т. зв. єдности українського народу з російським в одній спільній великодержаві.

Шевченко і його творчість мають виняткове значення в житті нашого народу. Образ поета, його титанічна творча і громадська діяльність, запалювали покоління борців проти поневолення, його політична і духовна спадщина стала для нас неоціненним національним багатством. Ім'я Шевченка - це символ чесности, правди, непохитної мужности і гарячої любови до свого народу. Весь свій могутній талант він віддав рідному народові, присвятив боротьбі за його свободу і щастя. Саме це й робить його велетенську постать ще більшою, його життєвий подвиг ще світлішим, а його багатющий творчий доробок справді національним.

Святкова Громадо! Вшановуючи пам'ять Тараса Шевченка у 190-ті роковини з дня його народження, ми спільно переглянули головні засновки його творчости. І ми шанобливо визнаємо, що його поетичне слово далі залишається найпереконливішим оборонцем прав українського народу перед обличчям всього людства. А водночас це наш дороговказ на шляху до світлого майбутнього. Тому всі ми повинні подбати про те, щоб правильне розуміння ідей та державницької концепції нашого поета не затерлося в пам'яті наших нащадків та щоб ми самі могли з чистим сумлінням щороку повторити слова Панька Куліша, висказані на похороні Шевченка також у нашому імені: "Наш єси, поете, а ми нарід твій і духом твоїм житимемо во віки і віки".

Покидаючи залю, в якій ми сьогодні воздали хвалу нашому національному пророкові, звернімося до нього з проханням, щоб зберіг нас у своїй світлості, щоб — не тільки сьогодні, але й повсякчас — ми могли навчатися його правди, щоб повсякчас ми шанували його заповіти, а головно оцей, який і сьогодні так дуже актуальний:

Свою Україну любіть!
Любіть її во время люте —
В останню тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!

Концерт продовжився мистецькою рецитацією поеми «Кавказ» (Евген Костюк і Василь Коцкович). Учениця школи ім. Митр. А. Шептицького Соня Кулицька продекламувала Шевченків вірш «Встала весна». Пісні «Поклін тобі, Тарасе», «Явір», «Бандуристе» заспівав гурток «Діти Богородиці» (мист. керівник Марійка Чолій). З заключним словом до присутніх звернувся Голова монреальського відділу Конґресу Українців Канади о. д-р Ігор Куташ. Програму вела Богданна Клецор-Гаврилюк.

Чоловічий хор при храмі Св. Йоанна Хрестителя в Оттаві 600х450 (81 k)	Хор «Відлуння» і дитячий гурток «Коло» 600х450 (95 k)