СВЯТО 85-ЛІТТЯ СОБОРНОСТИ УКРАЇНИ

Українці Монреалю і всієї Північної Америки з покоління в покоління передають пам'ять про радісну і визначну подію - 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві за ухвалою IV Універсалу Центральної Ради було урочисто проголошений Акт Злуки двох українських народних республік - Української, що повстала з уламків Російської імперії і Західно-Української, що народилась на руїнах Австро-Угорщини. У неділю 25-го січня 2004 року року у будинку Спілки Української молоді у Монреалі урочисто відзначалося 85-ліття злуки українських земель, Свято Соборности, яке підготував і провів Конгрес Українців Канади, відділення у Монреалі.

Свято розпочав мелодіями "Сурма" і "О Канадо" монреальський оркестр "Трембіта" під мистецьким керівництвом Моїна Госейна. Декламатор Іван Герасим прочитав "22 січня" Богдана Бори. Співучий гурток "Діти Богородиці" під проводом Марійки Чолій виконав пісні "Боже, Ти край наш хорони", "Чом, чом, земле моя", "Дай нам, Боже, в добрий час", "І здійсняться сни" та збірну декламацію "Наша батьківщина" - автор Леонід Полтава. Після того мґр. Орест Павлів представавив доповідача, працівника Канадського бюра міжнародньої освіти (СВІЕ) у Оттаві Богдану Дідух.

Богдана Дідух

У своїй доповіді Богдана Дідух сказала:

"Шановні отці, добродійки, дорога громадо і гості! Вітаю зі 85-ю річницею соборности України!

Минулого року я мала нагоду поїхати на Україну на шість з половиною місяців працювати для Департаменту Міжнародних Справ Канадійського Уряду. Я працювала в Українському Центрі Економічних і Політичних Досліджень ім. Олександра Разумкова в столиці України Києві. Під час своєї праці в Києві я мала нагоду побачити теперішній стан життя в Україні і я би хотіла з вами поділитися моїми спогадами.

Теперішня Україна не є Україною нашого славного поета, Тараса Шевченка, і не є та сама Україна, з котрої багато з вас виїхало під час Другої світової війни. Україна Ваша багато змінилася за цей час. Я часто чула від українських громадян, що "є дві України - Київ і решта України". Це зрозуміло в сенсі що у Київі, за час незалежності від 1991 року, дуже швидко розвинувся капіталізм.

В Києві знаходяться всілякі клуби, ресторани і крамниці, що походять з Західної Європи та Північної Америки. Уряд вкладає великі гроші, щоб відновити стародавню архітектуру міста, покращити якість життя та підвищити туристичні стандарти.

Але в багатьох сенсах, Київ далі тримає традиції Совєтського Союзу. Київ, столиця України, є найбагатше місто України, де урядовці їдуть в своїх "Мерседесах" і частина людей має руку в нелегальній торгівлі. Свята Софія не є церква, а лише музей, і більшість Києва говорить російською мовою. Мала я можливість бачити і чути на свої власні вуха людей в підземці чи автобусі, що шептали українською мовою - там, де російською мовою говорять голосно. На кінець тижня вулиця Хрещатик відживав українською піснею - але тільки Хрещатик. Багато разів я брала таксівку до праці і діставала велику похвалу за мою українську мову. Мене як молоду людину хвалили, що мова чиста і не засмічена.

На Україні є славний жарт, що "українська мова найтяжча для навчання... А як то так? Тому що навіть Президент України не вміє нею правильно говорити!"

Якщо людина приїхала на відвідини лише до Києва, її уява про решту України була би дуже неправильна. Поза Києвом дійсно існує інакша Україна - країна з розбитою історією, культурою і економікою.

Мала я нагоду відвідати декілька частин України, і на моє враження, жорсткий розклад України є таким: схід симпатизує Росії і головна розмовна мова є російська - це є частина України, котра з часу Переяславського договору була під Росією. Захід є сильно патріотичний і гордиться українською мовою і культурою. А Південь, в частині Криму, залишається російськомовним, але існує велика і постійно зростаюча громада кримських татар, котрі симпатизують українцям і розвивають свою громаду з великою силою. Так само, як багато наших українців були вивезені Сталіним на Сибір, кримські татари були вивезені сотнями тисяч до Узбекистану. А тепер вони повертаються на свою батьківщину, і з поміччю від Організації Об'єднаних Націй, розбудовують свою громаду вільно і з'єднано. Їхня єдність є та одна річ, що їм дає великий успіх. На мою думку, тієї єдності бракує нам на Україні.

На жаль, історія розбила нашу Україну і процес її з'єднання в одне ціле є дуже важкий. Захід і схід є розірвані мовою і ментальністю - українство проти російства, біднота проти багатства. Поза Києвом, у інших великих містах України, як, наприклад, Львів або Івано-Франківськ, рівень добробуту нижчий навіть для тих громадян, що можуть собі дозволити краще життя. В містах є дуже велика різниця між найвищим економічним класом і найнижчим класом населення. Так і головний редактор Центру Разумкова, Людмила Шангіна, сказала: "На Україні середній клас не існує." Багаті громадяни поступово стають багатшими, а бідні стають біднішими. В Києві особливо можна побачити цю різницю. Я ніколи перед тим не бачила стільки старших жінок, котрі, маючи бути на пенсії, мусіли продавати квіти або овочі і ярину з своїх городів, щоб заробити гроші на життя. Часто я купувала букет квітів від якоїсь бабусі за три гривні, це є приблизно один канадійський доляр. Мені було дуже великий жаль це бачити - тому що я знаю, що більшість цих людей мали мати якийсь фінансовий догляд. Але, коли Совєтський Союз розпався, ці громадянські соціяльні фінанси зникли і мабуть опинилися в глибоких кишенях української влади.

А ще є навіть більша різниця в багатстві між містами і селами. Я мала нагоду кілька разів відвідати родину мого діда Михайла Дідуха в селі Залужанів (також звано Татарів) в Львівській області. Це була мені велика радість побачити село мого діда і ще до того дідову наймолодшу сестру - 82 роки - Юльку. Вона ще далі живе в тій самій хаті, котру мій дід і прадід збудували, і вона ще далі живе в в тих самих обставинах, в котрих її родина жила сто років назад - а може ще гірше. Населення села щоразу зменшується - молоді виїжджають до великих міст на роботу, а старі вмирають, і все, що залишається - пусті хати і бідні села. Здається, що нема з цієї ситуації виходу, тому що український уряд не цікавиться розвитком цілої України - села, містечка і міста не є аж такі важливі як столиця - Київ. І це, на жаль, далі розбиває Україну і яку-небудь єдність що існує між громадянами.

Ще гіршим є факт, що багато людей мусять начорно працювати, щоб якось собі раду дати і жити. Українська міліція і поліція є знана за це. Часто вони видумують закони або шукають причини хабару спеціально для чужоземців. Один з наших співпрацівників, котрий є з індіянського походження, часто зустрічався з міліцією, котра за три рази забрала від нього понад 300 американських доларів - та ще до того напросилася до нього на каву.

На жаль, чорний ринок і економічна нерівність між громадянами України далі продовжує совєтську ментальність і вбиває дух демократії. Ці останні 12 років від часу незалежності України не були легкими. Розпад Совєтського Союзу створив економічний хаос і дальше недовір'я до уряду. Можна відчути, що люди ще далі не довіряють один другому і легковажать обіцянками уряду, котрий далі знущається над тими, котрі хочуть зміну від корупції до демократії. Центр Разумкова, в якому япрацювала, є головною неурядовою організацією на Україні, котра працює, щоб розвинути демократію на Україні через свій національний журнал і круглі столи, котрі інформують громадян, закордонні організації, високоосвітніх вчених і амбасадорів про економічні, соціальні і політичні обставини та проблеми на Україні. Але працівники центру Разумкова ще далі мусять бути уважними в критиці уряду. Траплялося, що уряд старався знищити їх репутацію або фізично їх самих. А той, що заснував центр - Олександр Разумков - чоловік, котрий колись близько працював з президентом, дуже молодим помер від рака - але не всі у це вірять.

І так, люди на Україні далі живуть в страху перед урядом і бояться стати проти щоденної корупції щоб поліпшити життя, тому що не знають, яку це долю їм принесе. Підозрілі очі завжди дивляться і вуха завжди слухають, тож треба уважно говорити і поводитися.

Моя тета Юлька розказувала мені, що коли вона пішла до міста Самбора за пенсією, вона нарешті мала нагоду знайти причини, чому більшовики вивезли її на Сибір на десятирічну кару. ЇЇ вивезли на Сибір за те, що її брат, а мій дід Михайло, був в Студентській організації. Коли її випитували, вона завжди казала більшовикам, що Михайло був пропав на фронті. Тепер вона домоглася від міліції, щоб побачити папери оскарження. І знайшла у тих паперах недавню заяву, що вона брехала про свого брата, тому що Михайло повернувся до села в 1992 році. Чи можна вірити?! Вже після розпаду Совєтського Союзу, вже коли Україна була вільною, хтось з її сусідів із села донесли до міліції в Самборі, що Михайло живий!

Це мені було дуже сумно чути, що не можна довіряти своєму сусідові - тому самому, з котрим щоденно живеш, здороваєшся і молишся. І тому ми дуже щасливі, що ми є канадійцями. Я не думаю, що багато з вас, котрі приїхали до Канади на ліпше життя, впізнали би теперішню Україну - це є дійсно інакша Україна.

Українсько-канадійська культура і громада є дуже інакша від української - і тому не можна сподіватися від українських громадян таке саме відносення до українства, як ми тут маємо. Ми виросли в інакших обставинах - ми у вільності, вони у невільності.

Канада є країною, котра вітає всілякі культури, і ми дуже щасливі, що ми могли будувати свої церкви, керувати своїми школами, будувати свої організації, танцювати свої танці і говорити своєю рідною мовою без знущання і без тривог. На Україні це було давно заборонено і часто забуто - а те що не забуто, було таємницею. І тепер українство не завжди цікаве для молоді.

І так в нас існують інакші, особисті, українські культури. Це важне, що ми далі, щороку, святкуємо соборність України. Україна вже давно чекала на цей момент - українці вже давно билися і молилися за вільну державу! Але в цей самий час, святкуймо те, що ми тут збудували як українсько-канадійці. В нас живе і триває багато того, що давно зникло в частинах України. Важливо підтримувати наших рідних братів і сестер на Україні, але єдність і демократичний та культурний розвиток України є їхня боротьба - треба перше на це мати охоту і свідомість.

В це свято соборности, святкуймо вільну Україну, молимося за силу і успіх керівництва українських громадян, та будьмо вдячні за наш дорогий дар бути українсько-канадійцями.

Слава Україні! Хай Бог охоронить Канаду!"

Після доповіді, яку зустрінуто загальними оплесками, свято було продовжено виступом солістки Марини Крейцар, що виконала "Чорнобривці" і "Не забудь юних днів" у фортеп'яннному супроводі Яна Крейцара. Піаністка Христина Гарасим зіграла "Рапсодію" композитора Мелодії Бобер. Оркестр "Трембіта" заграв "Полтава", "Нумо ж, хлопці, до зброї!", "Червона рута", "0й ви, стрільці січовії", і "Вперед!". Вірш "Україні" Олександра Колесси продекламували Богданна Гаврилюк та Євген Костюк. Зі словами подяки усім учасникам свята до присутніх звернувся Голова КУК у Монтреалі Прот. д-р. Ігор Куташ. Вечір завершився національним гімном "Ще не вмерла Україна".

Співучий гурток "Діти Богородиці" під проводом Марійки Чолій 600х450 (86 k)		Оркестр "Трембіта" 600х450 (54 k)
600х450 (47 k)	600х450 (43 k)	600х450 (42 k)	600х450 (57 k)