УКРАЇНА КОАЛІЦІЙНА

Становлення омріяної незалежності відбувається за канонами суспільно-політичної класики минулого століття. Тільки цифри трохи інші — десь так півтора кроки вперед, а крок назад. Усе почалося, мабуть, ще тоді, коли Леонід Кравчук підписував у Біловезькій пущі угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав. Печатки скріпили цей документ практично одночасно із проголошенням незалежності України.

Гарна еліта та погані ми

Харків

Скоріше за все, такі хитрі маневри політичної еліти самій еліті не дуже-то були до вподоби. Що б там не казали, еліта наша складається не суцільно з виродків та маніяків, перевертнів та жорстоких вбивць. Переважно до цього клубу вершків входять пересічні люди, в масі своїй не схильні до сексуальних збочень, вегетаріанства та зарозумілості. Так, усі вони безмежно далекі від ідеалу, і надто мало серед них (особливо це стосується депутатів Верховної Ради) високолобих інтелектуалів, насичених чітким розумінням того, що державі та народу потрібно, а що – ні, що слід робити негайно, а чого не треба припускатися у жодному разі. Але усі вони (депутати) так чи інакше вийшли переможцями у виборчій кампанії, спираючись винятково на думки, бажання та недалекоглядність електорального загалу.

Дійсно, що робити, коли у нашій коханій країні набагато легше виграти виборчі перегони, якщо привселюдно і багаторазово будеш ставати на коліна перед великою Росією та їстимеш землю, обіцяючи якнайшвидше зробити російську мову другою державною. Саме так регулярно перемагав на виборах Леонід Кучма, і саме так йшов на президентство і прем’єрство Віктор Янукович. І це при тому, що три чверті населення держави складають не зайди та інородці, не ляхи, москалі чи бусурмани, а саме еталонні українці.

Але цікаво, що при заздалегідь відомому алгоритмові перемоги, який суперечить самому факту нашого існування, незалежності ми досі не втратили, і російської мови у статусі так і не підвищили. Отака характерна впертість. У згадуваній Співдружності ми продовжуємо займати непевну позицію, періодично порушуючи питання про недоцільність збереження цього напіввіртуального утворення. У зовнішній політиці за усіх президентів ми потроху, але неухильно просуваємося в бік ЄС та НАТО. І з демонічною впертістю, як бджоли, з року в рік цементуємо кордон.

Мінне поле

Харків

Росіяни за все це, а також за те, що уникаємо їхньої тиранічної любові, нас тихо (а подеколи й не тихо) ненавидять. Щоправда, ту ненависть російську ми відчуваємо дещо менше, ніж грузини та чеченці, але набагато більше, ніж молдавани чи прибалти.

На вигляд мінне поле вже за рік-два після мінування майже нічим не відрізняється від поля звичайного. Та сама земля, те саме небо, ті ж мурахи, коники та метелики. Але це тільки зовні. У реальному житті мінне поле потребує зовсім іншого підходу і дуже багато клопоту. Треба весь час прокладати нові стежки, позначати небезпечні зони і бути надзвичайно обережним. Потрібний цілий штат кваліфікованих провідників, саперів, а також особливий режим фінансування. І коштів мінне поле потребуватиме набагато більше, ніж звичайне, і користі з нього буде небагато.

Отак і в Україні. Спочатку проблеми штучно створювалися ( причому, не без активного втручання ледве не з усіх боків), а тепер на те, щоби швиденько всі питання порозв'язувати, катастрофічно не вистачає часу і сил. І багатьом — як в самій державі, так і поза її межами – існування цілого кубла проблем дуже вигідне. Заслабка держава неминуче стає бідною і через це легко керованою з-за кордону, а такий стан справ задовольняє геть чисто усіх сусідів, і не лише найближчих. Погано від цього лише нам сірим, тобто тим, хто змушений жити на замінованій території.

Прикладів безліч. Взяти, скажімо, прийняття державного бюджету ще тим урядом, який очолював Віктор Янукович у далекому, як тепер здається, 2004 році. Особливість того бюджету полягала в тім, що приймав його (або ж надавав сили закону) один уряд, а виконувати мусив інший уряд у наступному році. Цей рік надовго запам'ятається багатьом як рік непростого обрання президентом Віктора Ющенка. У витратну частину бюджету уряд Януковича заклав усе, що тільки можна було закласти — і феєричні інвестиційні проекти, і красиві соціальні програми, які, звичайно, не могли не знайти підтримки у знедолених верств населення бідної поки що держави. Пояснити план можна так: ви, пересічний мешканець свого міста, маєте порівняно невелику заробітну платню, яка тим не менше дозволяє вам якось зводити кінці з кінцями. Маючи такий скромний достаток, ви попри все сміливо плануєте протягом наступного ж року придбати собі нові меблі, поміняти на нове своє стареньке авто, а також значно обновити домашній парк різноманітної електронної техніки. Сміливість ваша пояснюється дуже просто – реалізацію такої утопічної програми належить здійснювати у наступному році комусь іншому, і цей "хтось", швидше за все, незабаром вилетить з роботи за провальне втілення у життя ваших блискучих прожектів. І тоді настане час геніальному планувальнику повертатися на свою посаду із гордо піднятою головою, сидячи верхи на білому коні.

Проти всіх очікувань, наступні уряди, керовані Юлією Тимошенко та Юрієм Єхануровим, справу не завалили. Річний бюджет було-таки виконано, але трохи "підгуляли" динамічні показники. Уважні іноземні інвестори на погіршену динаміку зреагували миттєво, що відбилося на надходженні коштів і негативно вплинуло на розвиток промисловості. І не лише промисловості. А Віктор Янукович трохи згодом, хоча й не під фанфари, хоча й не на білому коні, та й взагалі — не верхи, але "в'їхав"-таки у повторне прем’єрство.

У цьому зв’язку слід, мабуть, нагадати, що починали розмову ми із мінного поля. І, згадавши це, слід визнати, що таку високу ціну за посаду керівника уряду Україна до цих пір ще ніколи не платила. Вся решта прем’єрів державі коштувала набагато дешевше.

Чому так вийшло? Тут саме час згадати про політреформу.

Загадкова примха

Харків

Кардинальне переписування Конституції, яке в нас з незрозумілої причини зветься благозвучним словом "політреформа", Україні не потрібне взагалі. Це як максимум, а як мінімум – такий революційний захід є, безумовно, передчасним. Про зайвість політреформи наочно свідчить хоча б те, що в країні на всі 47 мільйонів її населення не знайшлося жодного, хто б доступною мовою міг би пояснити, чому без масштабних змін до Конституції, внесених зараз і негайно, країна не зможе розвиватися. Такої людини у нас в державі просто не існує. От росіяни — ті можуть дати якесь пояснення, або хоча б донести до решти світу своє бачення ситуації. Парламентська чи парламентсько-президентська республіка з майже наполовину контрольованою Кремльом українською Верховною Радою, певна річ, більше подобається Москві. І мотиви таких уподобань довго пояснювати не треба, бо вони лежать на поверхні.

У свою чергу, Західна Європа перед тим, як остаточно прийняти нас у свої обійми, теж схиляється до думки, що Україна президентська може у будь-яку мить зісковзнути у бік авторитаризму, а цього полохлива Європа боїться над усе. Річ у тім, що у неї, в Європи, багата історія, у тому числі й новітня, і там досі не забули про Гітлера, Муссоліні, генерала Франко та інших тиранів. Це якраз зрозуміло, на відміну від іншого — чому Європу зовсім не лякав президент Кучма, по природі своїй схильний до узурпації влади. Проте її турбує президент Ющенко, в руках якого влада ледве тримається. Це знов-таки від природи, і ніякі злі сили в цьому не винні. Для м'якодемократичної манери керівництва президента Ющенка ідеально підходять високостабільні країни із залізобетонним фундаментом демократії та іншими сприятливими умовами. Такі, наприклад, як Нідерланди та Швейцарія. Данія, мабуть, вже не підходить для Ющенка, бо надто вже там суворий клімат. І за Португалію, скоріш за все, йому теж братися не слід — португальці над міру темпераментні — спочатку роблять, а потім міркують, що із того вийшло. Не по-нашому це, не по-банківському. Банки вчать нас, що гроші люблять тишу, а великі гроші люблять мертву тишу. Тільки, на жаль, і світ в цілому, і Україна зокрема — це не тільки гроші. Чи не так, пане Президент?

Але менше з тим, не в Ющенкові справа. Безпосереднє відношення до мінного поля має, скоріше, Леонід Кучма, який, розстаючися назавжди із президентським кріслом, заходився несамовито підтримувати ідею політреформи у будь-якому вигляді. Пройде, мовляв, весь пакет гамузом аж до адміністративного перерозподілу, який полягає у так званому "укрупненні" областей — дуже добре. Тоді на 7-8 удільних, чи то — регіональних, князів з практично необмеженими повноваженнями київська влада взагалі не буде мати впливу. І де тоді Україна?

Не пройде весь пакет "реформ", нічого — в пакеті залишається ще багато такого, що дозволяє зашкодити, загальмувати, протидіяти і таке інше. Головне — все зупинити, і що тоді Україна?

Парламентське гуртування

На тлі інших мін на нашому полі коаліція — одна з найменш потужних. Так, ще недавно така коаліція здавалася не тільки небажаною, а навіть абсолютно неможливою та неприйнятною як для помаранчевої, так і для біло-блакитної команди. Але вже не перші вибори закінчуються тим, що впевненої перемоги в них не отримує ніхто. Перегони увінчує майже нічия, але нічиїх у виборах, як і в хокеї, не буває. Хтось бере гору, а хтось мусить залишатися під горою, причому, переможців і переможених майже однакова кількість. В принципі, такий фінал є доволі типовим і для Європи, і для Нового Світу, і нічого жахливого у такому результаті, власне, немає. Лишається гола емоція — ну що поробиш, відразу після битви бракує бажання брататися тим, хто тільки вчора відчайдушно чистив одне одному писок. Саме тому, а не з якихось інших причин, президент Ющенко тягнув час, саме тому була організована виснажлива і безперспективна гра в "домовилися — не домовилися". А коли виснажений народ втомився чекати, і владою був зроблений бодай якийсь крок, тоді більшість людей — як суспільно активних, так і відверто байдужих до політичної кухні — полегшено зітхнули. Нарешті...

Що стосується кольорового забарвлення нового прем’єра, то тут — подобається це комусь, чи не подобається — теж все закономірно. Саме його, Януковича, команда, трясця її матері, зібрала третину голосів і підсумково виборола перше місце у командній гонці. Помаранчевий гурт, напевне, здатен був обійти конкурентів, але для цього гарним хлопцям і дівчатам, по-перше, треба було об'єднатися, а, по-друге, спільну силу треба було обов'язково формувати ДО виборів, а НЕ ПІСЛЯ того, як вони вже завершилися.

Погодьтеся, буде досить дивно, якщо (гіпотетично) до парламенту пройде десяток 3-4-відсоткових партій, які після виборів створять широкий блок, обійдуть таким чином лідерів та проштовхнуть свою людину керувати Кабінетом Міністрів.

Ну, а те, що нам нова влада не подобається, то це, мабуть, нормально, або, принаймні, звично для нас. Громадянам усіх країн у владі подобаються диктатори або монархи, але такий парадокс пояснюється ефектом звикання, коли лідер нації панує десятиріччями. А ми ж з вами у демократичних країнах живемо, чи не так. Яка ж може бути любов до влади у такому разі?!

Юрко Пилипенко

P.S. До речі, нікому не спадало на думку, що сталося б, якби ця коаліція так і не була би сформована? Випадкові, незв'язані між собою, поокремі факти беззаперечно свідчать про те, що до укладення всіх угод в столиці нашої Батьківщини місті Києві, в іншому великому місті нашої країни — а саме у Харкові — було таке:

• нова біло-блакитна міська влада заходилася хутко та масово зносити кіоски в деяких районах міста. Люди боролися, але програли;
• в трьох міських супермаркетах прогриміли вибухи. Обійшлося без загиблих, але були постраждалі;
• на фабриці "Мівіна", хлібозаводі "Салтівському", у виробничому корпусі на вулиці Нетечененській, а також на деяких інших підприємствах з різних причин здійнялися великі пожежі.

Усі ці пригоди трапилися протягом лічених місяців після останніх парламентських виборів. А після того, як у Києві високі зацікавлені сторони домовилися, у Харкові, дякувати богові, стало тихо. А гроші, як ви напевне пам'ятаєте, люблять тишу.

Харків, 22.08.06