« Я не кутюр'є, я ремісник... щастя »: Ів
Сен Лоран (1936-2008) |
||||||||
 |
||||||||
|
29 травня 2008 у Монреальському музеї витончених
мистецтв Директорку музею Наталі Бонділь (Nathalie Bondil) вразила невимовна краса творінь одного з найбільших кутюр'є ХХ-го століття, вперше зблизька побачених у сховищах паризької фундації (в колекції — більш як 5000 моделей одягу і 15 000 предметів, пов'язаних з історією дому моди YSL), а також роль Іва Сен Лорана в емансипації жінки (що досягла своєї кульмінації саме в Квебеку): « За ліризмом кожної моделі прихована виняткова чуттєвість модель'єра, а також, про що часто забувають, його висока культура. Погляд губиться в кожному сантиметрі тканини : цей рідкісний прямий візуальний контакт з високою модою немає нічого спільного зі всюдисущою, а тому збаналізованою "модною картинкою"... Інший аспект, що вразив мене, це те, що Ів Сен Лоран насправді хотів дати владу жінкам, вдень і вночі: він перевернув чоловічі коди, поставивши їх на службу жінки "в дії", що ніколи не з'являється там, де на неї чекають, повної протилежності рекламній, фольклорній чи футуристській ляльці... » Але про все по-порядку. Експозиція розміщена у чотирьох залах, що дають уявлення про основний внесок модель'єра у розвиток культури ХХ-го століття, його інтереси, стиль роботи, сюжети, джерела натхнення. У виставці зовсім відсутній хронологічний аспект, що є, напевне, організаторським задумом, зважаючи на те, що найсуттєвішою характеристикою творінь Сен Лорана є їх безчасовість: сахарська блуза (la saharienne, див.фото) чи жіночий смокінг так само в моді сьогодні, як і сорок років тому. У залі під назвою Ліричні джерела дізнаємося, що Ів Сен Лоран був великим естетом: завзятим читачем, поціновувачем художнього мистецтва, любителем музики (особливо Баха, музики ХІХ-го століття, опери). Факт, що, можливо, засліплювався блиском глянцевого, часто поверхового і нелюдяного світу моди, який кутюр'є (сам YSL називав себе ремісником, а не кутюр'є) уособлював собою. Цитуючи Ніцше, він казав, що « Кожна людина, аби вижити, повинна мати своїх естетичних фантомів, завдяки яким життя і є можливим. Я думаю, що знайшов їх у Пікассо, Мондріані, Матісі, Кокто, Шекспірі, інших... » У залі Ліричних джерел сюжети Ренуара (1981), Ван Гога (1988; див.фото), Брака (1988), Матіса (1981), Пікассо (1979), Мондріана і Полякова (1965), Тома Вессельманна (1966) переходять з картин на тканину (часто у вигляді бісеру, аплікацій, печворку, драпування) і забезпечують тяглість художньої традиції. Сен Лоран по-новому інтерпретує картини художників, уникаючи прямих цитат, тому захоплення глядача підсилюється насолодою впізнання джерел натхнення модель'єра. Літературні впливи також трансфомуються творчим генієм кутюр'є. Як, наприклад, у данинах Вільяму Шекспіру, Оскару Вайльду, Жану Кокто, Гійому Аполінеру, Луї Арагону й Ельзі Тріоле (дружина Арагона). Найулюбленішим письменником Сен Лорана був Марсель Пруст (він, за словами Сен Лорана, найкраще розумів жінку, а життя Пруста найбільш нагадувало його власне). Роман В пошуках втраченого часу геній моди навмисне ніколи не дочитував до кінця, знову і знову починаючи від початку (закінчення було би рівнозначне втраті чогось надто близького). Любов до мистецтва і невтомні пошуки краси почалися для Іва Сен Лорана з любові до театру, на здобуття якого він 17-літнім (у 1953 році) вирушив до Парижу з Алжиру. Знайомство з модель'єром Крістіаном Діором змінило плани і за кілька років (у 1962) Сен Лоран, при підтримці життєвого і професійного компаньонабізнесмена П'єра Берже, відкрив власну марку одягу. Одержимістю театром, проте, позначена вся дизайнерська творчість модель'єра і виявляється, насамперед, у театральності самого одягу, а також створенні костюмів та декорацій для фільмів (як Рожева пантера, 1963 чи Денна красуня, 1967), балетів (співпраця з Зізі Жанмер), театральних вистав (Сірано де Бержерак, 1959; Весілля Фігаро, 1964; Священні чудовиська, 1966) та для самих акторів (насамперед, його музи і багатолітньої подруги Катрін Деньов). Зал Вістря олівця дає нагоду зазирнути у творчу лабораторію Сен Лорана та познайомитися з кількома ескізами модель'єра. Малювання ескізів — це момент нестримного твочого піднесення та шалу візій, коли все є можливим і мрія ще не скована логікою тканини. Вражає схожість ескізу з кінцевим витвором. Під час примірок, Сен Лоран визнає лише живих моделей, а не манекенів, передбачаючи свій одяг « в русі»; аби мати різнобічну перспективу, він дивиться на дзеркальне відображення моделі, а не на саму модель. Часто він наперед знає, хто демонструватиме той чи інший стрій. Найбільш відомим фактом творчості кутюр'є є,
напевне, Революція Іва Сен Лорана (саме так
називається ще одна частина виставки) : модель'єр
перевернув з ніг на голову світ жіночої моди і
традиційні уявлення про жіночність. Слід
нагадати, що злет Сен Лорана припадає на початок
1960-их років: надворі бродить дух анархізму
(чудовою метафорою цього духу є групка
пантомімів, що сіє хаос у Лондоні в фільмі
М.Антоніоні Blow-up, 1966), бунту проти
встановлених авторитетів й інститутів влади. Сен
Лоран не позбавлений цього вірусу. Французька
газета Le monde « [Габріель] Шанель дала жінкам свободу. Ів Сен Лоран дав їм владу. Він полишив естетичний простір, аби проникнути на соціальну територію. » За словами П'єра Берже, Ів Сен Лоран був « провокатором » не тільки в жіночій моді: « Він був справжнім творцем. В цьому сенсі, він був лібертином і анархістом, кидаючи бомби під ноги суспільству. Саме таким чином він змінив жінок. » Так, Ів Сен Лоран переосмислює уніформу (наприклад, сахарську блузу він запозичив у військових з Africa Corps у 1968 році), озброює жінку чоловічим костюмом, зводить чоловіче і жіноче разом, одягаючи андрогінних, більше схожих на підлітків, моделей у чоловічий одяг (див. відоме фото Смокінг, Гельмута Нь'ютона, 1975) та зачіски. Гомосексуальність модель'єра дозволяла йому добре розуміти та відчувати жінку, її тендітність та незахищеність у « чоловічому світі » (« This is a man's world... », співала Патриція Каас). Він дає жінкам впевненість, даючи їм символи чоловічої влади, та одночасно плекає їхню жіночність та кокетство, поєднуючи протилежності. Саме тому під чоловічим костюмом — прозора блуза, у довгій спідниці — високий розріз, що дозволяє ненароком висковзнути тілу, закрите плаття з глибоким прозорим декольте. Емблемою такої спокусливої гри відкритого і прихованого є плаття, створене Сен Лораном для Катрін Деньов у фільмі Денна красуня Луї Бюнюеля (1967), що нагадує пуритансько-холодну шкільну форму, під якою ховається пристрасне тіло. Звісно, такі « бомби » шокують суспільство 1960 років. Цікавий епізод пов'язаний із ще одною музою і меценаткою Сен Лорана, американкою Нан Кемпнер, в колекції одягу якої нараховувалося 376 елементів одягу від кутюр'є. Її історія пов'язана з чорним костюмом з брюків та туніки, в якому жінка прийшла пообідати до Нью-Йоркського расторану La Côte Basque у 1968 році, наштовхнувшись на заборону входу в ресто у брюках. У відповідь на таку реакцію, Нан Кемпнер швидко зняла їх, опинившись у туніці, що могла слугувати як міні-плаття (мода на які була у розпалі). Нарешті, у залі під назвою Палітра основний персонаж — колір, а точніше — кольори та їх нетрадиційні поєднання. Це ще одна міні-революція Сен Лорана, що своїми нерегулярними, контрастними гамовими поєднаннями регулярно порушував загальноприйняті правила гармонії кольорів (поєднуючи, наприклад, темносиній, темнокоричневий, чорний, кавовий; або фіолетовий, помаранч, червоний, рожевий, чорний). Улюблений колір – чорний, як і улюблений історичний персонаж ХХ-го століття (що теж асоціюється з чорним кольором) – Мадмуазель Шанель (з « анкети Пруста »: аудіозапис з виставки). В цьому, щоправда, починаєш сумніватися після візуального параду різнокольорових нарядів, інспірованих уявними подорожами (насправді модель'єр не дуже любив подорожувати) до Марокко, Індії, Китаю, Японії, Росії, « чорної » Африки, Іспанії. Цікаво, що в цих моделях використовуються народні мотиви, таким чином долучаючись до культурно-мистецьких референцій з Ліричних джерел, поєднуючи « високу » і « низьку » культури. А ще у Палітрі знайшли своє відображення багатство природи (мотиви флори і фауни : квіти, рибна луска, пташине пір'я), історичні відсилання до декоративного мистецтва ХVII-XVIII століть і « зоряність » Голівуду. Широка палітра Сен Лорана поєднує на перший погляд несумісні елегантний чорний костюм і неприборкані кольорові « мікси », чоловічий смокінг і провокаційне плаття міфічної нареченої (див. фото Летиції Касти, 1999), Ван Гога і народні мотиви, інтелектуального Марселя Пруста і гламурну Мерилін, чоловіка і жінку... Ів Сен Лоран називав себе останнім кутюр'є з власним, індивідуально-неповторним стилем (після Коко Шанель чи Крістіана Діора), одночасно жалкуючи, що не винайшов джинси, емблему добровільної вестиментарної однорідності. Індивідуальність, хоча і відступає під натиском масової культури (цікавий факт: після другої світової війни в Парижі було 60 будинків високої моди, у 1987 році — 24, у 2008 — лише 11), залишається останньою барикадою протистояння таблоїдній піполізації (з франц. peopolisation, надмірна медіатизація відомих та не зовсім людей), ідолятрії ефемерних зірок, інтернетному ексгібіціонізму, одне слово, ворхолівським п'ятнадцятьом хвилинам слави для всіх і кожного. Чи не тому так актуально взяти на озброєння життєве гасло Іва Сен Лорана, в свою чергу запозичене ним в давньої родини французьких аристократів Ноай (des Noailles): Більше честі, аніж почестей (Plus d'honneur au singulier que d'honneurs au pluriel). Фото з підписами та посиланнями на інтернетні джерела:
Наталія Крамар |
||||||||
 |
||||||||
|
||||||||
